Історична довідка

Європейський Союз (ЄС) – економічний та політичний союз 28 незалежних держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі.

Європейський Союз бере початок від Європейського об'єднання вугілля та сталі (СОВС), заснованого 18 квітня 1951 року згідно з Паризькою угодою. Безпосередньою політичною метою ЄОВС було упередження майбутніх конфліктів між Францією та Німеччиною шляхом поєднання базових елементів їх економік – виробництва вугілля і сталі – в єдине ціле. В 1870 році ворожнеча між Францією та Німеччиною призвела до великої війни в Європі – єдиної, яка сталася між закінченням наполеонівських війн з 1815 році та початком першої світової війни 99 років потому. В 1914–1918 роках ця ворожнеча відіграла найважливішу роль у першій світовій війні і зробила свій внесок у розв'язування другої. Як найкращий спосіб уникнення четвертого конфлікту було вирішено зв'язати між собою економіки двох країн так міцно, щоб назавжди зробити фізично неможливим напад однієї країни на іншу. І сьогодні можливість нової війни між Францією та Німеччиною виглядає неймовірною – отже початкова політична мета досягнута.

Пропозицію щодо заснування Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС) вперше висловив 9 травня 1950 року французький міністр закордонних справ Роберт Шуман; його гаряче підтримав канцлер Федеративної Республіки Німеччини Конрад Аденауер. Франція та Німеччина запропонували й іншим західноєвропейським країнам приєднатися до них.

У 1951 р. шість країн (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) підписали Паризьку угоду про утворення Європейського співтовариства з вугілля і сталі, що було пертим кроком на шляху формування Європейського Союзу у його сучасному вигляді. Пізніше, у 1957 р., було підписано Римські угоди щодо утворення аналогічної організації з атомної енергії (Євроатом), а також Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Слід зазначити, що успішно здійснювалися лише проекти економічної інтеграції. Плани політичного та військово-політичного співробітництва не діставали необхідної підтримки. Створення в 1949 р. Ради Європи не дало очікуваного ефекту у сфері політичного зближення європейських країн. Проект Європейського оборонного співтовариства був заблокований Францією, тоді як Західноєвропейський союз (створено 1955 р.), що мав на меті запровадити координацію європейських збройних сил, фактично регламентував участь країн-учасниць у НАТО, визначивши кількість військових підрозділів, що надавалися в розпорядження альянсу. Таким чином, у військово-політичному відношенні Європа опинилася під протекцією США, ставши частиною євроатлантичного центру в біполярній системі.

Після завершення формування ЄЕС європейська інтеграції перебувала у стані своєрідного застою, що тривав до середини 1980-х років. У 1973, 1981 та 1986 рр. відбулися поетапні розширення співтовариств.

1 січня 1973 р., після кількох років переговорів та адаптації законодавства, Велика Британія вступила до ЄС.

В 1972 пройшли референдуми про вступ до ЄЕС в Ірландії, Данії та Норвегії. Населення Ірландії (83.1%) та Данії (63.3%) підтримали приєднання до ЄЕС, але в Норвегії ця пропозиція не отримала більшості (46.5%). Однак, в Данії народ проголосував на референдумі про входження лише після обіцянок уряду не переходити на єдину валюту Євро, тому в Данії досі в обігу данські крони.

Пропозиція про вступ у 1973 році надійшла і до Ізраїлю. Однак через війну «Судного дня» переговори були перервані. А 1975 року замість членства в ЄЕС, Ізраїль підписав договір про асоціативне співробітництво (членство).

Греція подала заявку на вступ до ЄЕС у червні 1975 і стала членом спільноти 1 січня 1981.

В 1979 були проведені перші прямі вибори в Європейський парламент.

В 1985 Гренландія отримала внутрішнє самоврядування та після референдуму вийшла з ЄЕС.

Португалія та Іспанія подали заявки в 1977 і стали членами ЄЕС з 1 січня 1986.

У лютому 1986 в Люксембурзі було підписано Єдиний європейський акт.

В 1992 всі держави, що входять до Європейського співтовариства підписали Договір про створення Європейського союзу – Маастрихтський договір.

Маастрихтський договір заснував три опори ЄС:

Економічний та валютний союз (ЕВС);
Загальну зовнішню політику та політику безпеки (ОВПБ);
Загальну політику в галузі внутрішніх справ та юстиції.

Австрія, Фінляндія (з Аландськими островами) та Швеція стають членами ЄС з 1 січня 1995.

В 1997 р. членами Європейського співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набрав чинності в 1999 р.). Основні зміни щодо Амстердамського договору стосувалися:

спільної зовнішньої політики та політики безпеки ОВПБ;
створення «простору свободи, безпеки та правопорядку»;
координації в сфері правосуддя, боротьби з тероризмом та організованою злочинністю.

1 червня 1998 року розпочав роботу Європейський центральний банк.

  1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу. Вступ Кіпру в ЄС відбулося після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і в той час як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру в більшості своїй проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, внаслідок вступила в ЄС поодинці.

  1 січня 2007 року відбулося чергове розширення Євросоюзу – входження в нього Болгарії та Румунії.

17 грудня 2005 року офіційний статус кандидата на вступ в ЄС було надано Македонії.

21 лютого 2005 року Європейський союз підписав план дій з Україною.

  Прапор Європи – яскраво-синє полотнище із зображенням у центрі круга із дванадцяти золотих зірок. Число зірок не пов'язано з кількістю країн-членів організації. У різних традиціях «12» є символічним числом, що означає абсолютну досконалість. Це також і кількість місяців у році, і кількість цифр на циферблаті годинника, тоді як коло є ще й символом єдності.

1. Тоді, Ф. Нарис історії Європейського Союзу / Ф. Тоді ; пер. з англ. М. Марченко. – Київ : АНОД : К.І.С., 2001. – 142 с.
2. Європа в геополітичному вимірі // Політична географія і геополітика : навч. посіб. / Б. П. Яценко, В. І. Стафійчук, Ю. С. Брайчевський [та ін.]. – Київ : Либідь, 2007. – С. 207–220.