Він ніколи не картав, навіть не надуживав голосом. Розмовляв так, ніби радився з тобою. Але від самих запитань його ти, якщо винен, ладен був крізь землю провалитись. Так згадував Павло про свого комеска Анатолія Івановича Гаврилова. Після польоту він запитав у Павла, як той сам оцінює свій останній політ. Павло зніяковів, промовив щось непереконливо, відчув, як паленіють вуха.
В стратосфері сталося самовимкнення двигуна. Висота почала швидко падати. Моторошно. Павло понад силу напружив нерви і примусив ожити турбіну, що заглохла. Він чекав неприємної розмови чи стягнення. Він дотепер не знав, що сталося з двигуном. Біля двигуна зібрався цілий консиліум інженерів, але здається до нього претензій немає. Павло вийшов із задушливої штабної кімнати на вулицю і, зітхнувши легко, попростував на аеродром до літака. Біля стоянки його наздогнав газик. Із кабіни висунулась голова начштабу полку:
–Попович, вас до штабу частини викликають.
–Мене?– У Павла знову до нуля впав настрій.
–Так, так, вас. Точніше – не до штабу, а в політвідділ.
«Хіба там уже відомо про зупинку двигуна?» – подумав із досадою і повернув назад.
У кабінеті начальника політвідділу застав медичного працівника. «Видно, про випадок у повітрі вже відомо лікарям» – подумав Павло.
–Капітан Попович прибув згідно з вашим наказом.
Начальник посміявся і каже:
–Ми не наказували, а запрошували. Знайомтесь, працівник інституту…
Лікар називає себе просто:
В стратосфері сталося самовимкнення двигуна. Висота почала швидко падати. Моторошно. Павло понад силу напружив нерви і примусив ожити турбіну, що заглохла. Він чекав неприємної розмови чи стягнення. Він дотепер не знав, що сталося з двигуном. Біля двигуна зібрався цілий консиліум інженерів, але здається до нього претензій немає. Павло вийшов із задушливої штабної кімнати на вулицю і, зітхнувши легко, попростував на аеродром до літака. Біля стоянки його наздогнав газик. Із кабіни висунулась голова начштабу полку:
–Попович, вас до штабу частини викликають.
–Мене?– У Павла знову до нуля впав настрій.
–Так, так, вас. Точніше – не до штабу, а в політвідділ.
«Хіба там уже відомо про зупинку двигуна?» – подумав із досадою і повернув назад.
У кабінеті начальника політвідділу застав медичного працівника. «Видно, про випадок у повітрі вже відомо лікарям» – подумав Павло.
–Капітан Попович прибув згідно з вашим наказом.
Начальник посміявся і каже:
–Ми не наказували, а запрошували. Знайомтесь, працівник інституту…
Лікар називає себе просто:
–Микола Миколайович.
Запрошує сісти. Павло сідає і тільки зараз помічає, що тут сидить ще один льотчик з його полку – Анатолій Петренко.
Розмову починає медик. Він запитує про здоров’я, про польоти, про настрій. Толя відповідає за обох:
–Нормально.
Після паузи Микола Миколайович запитує мене:
–На новій техніці хочете літати?
–У нас і така техніка не стара, – відповідає Павло, очевидно, не зовсім чемно.
–А на новішій? Ну, скажімо, на космічній?
–Хто ж від такого відмовиться?! Готовий хоч зараз.
–Зараз ранувато, – охолоджує його запал лікар. – Вислухайте все до кінця. Зараз скажете свою думку.*
Наступного дня вранці Павло знову був у Миколи Миколайовича і доповів йому про свою згоду.
–Питання про прийом до загону буде ухвалювати комісія. Вас викличуть. А поки йдіть. Чекайте.
І він чекав, не вірячи в несподіване щастя. Лише пізньої осені надійшов виклик.
За рішенням ЦК КПСС 11 січня 1960 року була видана директива про формування Центру підготовки космонавтів.
На початку березня в Москві почали збиратися перші з двадцяти відібраних кандидатів у космонавти. Першим приїхав Павло Попович. Його призначили командиром загону.
В авіаційному шпиталі, куди він приїхав на медичну комісію, пацієнти зовсім не схожі були на хворих. Вони мали вигляд швидше спортсменів – молоді, міцні, веселі. З ранку до вечора лікарі вислуховували їх, брали які тільки можна аналізи, влаштовували медико-психологічний контроль.
У їх палаті зібралися веселі, безжурні люди, як у північній «кают-компанії». Там були Юрій Гагарін, Герман Титов, Андріян Ніколаєв, Олексій Леонов, Валерій Биковський, Павло Бєляєв. Олесій Леонов якось підійшов і запропонував організувати випуск стінної газети. Так у палаті вийшов перший номер «космічної» стіннівки. Назвали її жартівливо «Шприц», бо дуже вже їм діставалося від медицини. Перевірка фізіологічних даних у кандидатів була безкомпромісна. Через найменшу ваду, про яку раніше льотчик і не підозрював, відсилали зразу ж.
Павло пригадує, що в одного міцного, здорового льотчика, який приїхав, здається з Далекого Сходу, лікарі виявили якісь сліди давньої травми. Льочик уже й забув про неї (це трапилося в дитинстві), але лікарі докопалися і винесли вирок: у космонавти не придатний.
Розмову починає медик. Він запитує про здоров’я, про польоти, про настрій. Толя відповідає за обох:
–Нормально.
Після паузи Микола Миколайович запитує мене:
–На новій техніці хочете літати?
–У нас і така техніка не стара, – відповідає Павло, очевидно, не зовсім чемно.
–А на новішій? Ну, скажімо, на космічній?
–Хто ж від такого відмовиться?! Готовий хоч зараз.
–Зараз ранувато, – охолоджує його запал лікар. – Вислухайте все до кінця. Зараз скажете свою думку.*
Наступного дня вранці Павло знову був у Миколи Миколайовича і доповів йому про свою згоду.
–Питання про прийом до загону буде ухвалювати комісія. Вас викличуть. А поки йдіть. Чекайте.
І він чекав, не вірячи в несподіване щастя. Лише пізньої осені надійшов виклик.
За рішенням ЦК КПСС 11 січня 1960 року була видана директива про формування Центру підготовки космонавтів.
На початку березня в Москві почали збиратися перші з двадцяти відібраних кандидатів у космонавти. Першим приїхав Павло Попович. Його призначили командиром загону.
В авіаційному шпиталі, куди він приїхав на медичну комісію, пацієнти зовсім не схожі були на хворих. Вони мали вигляд швидше спортсменів – молоді, міцні, веселі. З ранку до вечора лікарі вислуховували їх, брали які тільки можна аналізи, влаштовували медико-психологічний контроль.
У їх палаті зібралися веселі, безжурні люди, як у північній «кают-компанії». Там були Юрій Гагарін, Герман Титов, Андріян Ніколаєв, Олексій Леонов, Валерій Биковський, Павло Бєляєв. Олесій Леонов якось підійшов і запропонував організувати випуск стінної газети. Так у палаті вийшов перший номер «космічної» стіннівки. Назвали її жартівливо «Шприц», бо дуже вже їм діставалося від медицини. Перевірка фізіологічних даних у кандидатів була безкомпромісна. Через найменшу ваду, про яку раніше льотчик і не підозрював, відсилали зразу ж.
Павло пригадує, що в одного міцного, здорового льотчика, який приїхав, здається з Далекого Сходу, лікарі виявили якісь сліди давньої травми. Льочик уже й забув про неї (це трапилося в дитинстві), але лікарі докопалися і винесли вирок: у космонавти не придатний.
Назад
