Павло Романович Попович народився 5 жовтня 1930 року в м. Узин на Київщині. Під час Вітчизняної війни він залишився на території, окупованої фашистами.
Над селом розпочався повітряний бій. Один радянський літак полетів донизу і врізався у будинок. Він не загорівся, тому почали сходитися люди. У селі залишилися самі старі, жінки та діти, тож сусіди попросили взяти на себе керівництво над усуненням цієї проблеми батька Павла. Він почав керування. Хвіст літака відламали та витягли мертвого стрілка. Льотчика притиснув мотор, тому до нього було важко дістатись. Батько Павла зайшов у дім, а з ним іще кілька людей, і раптом стався страшний вибух. Немає ні будинку, ні літака – все рознесло дощенту. Вибухом батька викинуло на вулицю, від чого він отримав дуже серйозні опіки. За старшого в сім’ї залишився Павло. Разом із старими він косив, орав, прибирав хліб. Старшу сестру Павла Марію фашисти вивезли до Німеччини на каторгу, що стало великим ударом для родини.
Павло з теплотою згадував маму. Її характер можна було описати одним словом – доброта. Вона без жалю віддавала останнє. Раділа, коли могла допомогти людям. Батько потім питає: «Де мої чоботи?» «Так вони вже зношені», – виправдовується мати. Тоді батьку все зрозуміло, але він не сердиться. Тільки с посмішкою каже: «Безнадійна ти, мати».
Згодом поновились заняття у школі, яка тепер розміщувалась у переобладнаній квартирі. Учні самі робили меблі, а згодом почали вчитись. Писати було ні на чому, тому використовували всіляке паперове сміття: бухгалтерські бланки, квитанції, клаптики шпалер, газет. Сиділи впритул, як оселедці.
Незабаром і в сім’ю прийшло щастя: з Німеччини повернулася сестричка. Жилося їх сім’ї, як і іншим, не легко. Хліба мало, та й з одягом сутужно, тож Павло вирішив піти працювати вагарем на цукровий завод. Працював у нічну зміну, а в день ходив до школи. Дуже виснажувався. І тягнув доти, аж поки до Узина з Білої Церкви не приїхав його друг Олекса Компанієць. Він побачив виснаженого Павла і запропонував йому разом із ним поїхати до ремісничого училища, де той навчався. У кучерявій голові Олекси народжувались найдивовижніші ідеї. Павло погодився.
Училище та семирічку закінчив в один рік, але хотів продовжувати навчатись. Друг дізнався, що відкрито набір до індустріального технікуму в Магнітогорську. До Магнітогорська добиралися манівцями – через Вороніж. І хоча у хлопців було багато вільного часу, вони могли робити все, що заманеться, їм дуже швидко наскучило нудьгування, а ще гнітило безгрошів’я. Один сусід, добра душа, запросив їх до столу. Висловлюючи вдячність, Олекса дістав гітару і вирішив заспівати «Карі очі», Павло підхопив і у них вийшов дуже ладний дует. Всю дорогу їх запрошували то до одного купе, то до іншого, пригощали всілякими смаколиками.
Приїхавши до Магнітогорська, з’ясували, що заняття вже почались і місця закриті, але дякуючи небайдужості адміністрації, їх все ж взяли до технікуму. Здавалося все, що було втрачено, зім’ято в роки війни, все, що не було заспівано, промовлено, зараз розквітнуло буйно, яскраво, жваво, з молодецькою силою. Це були найкращі, світлі роки його юнацтва.
Одного разу, це було на четвертому курсі технікуму, після комсомольських зборів надали слово льотчику. Наступного дня було вивішено оголошення: «Хто до аероклубу?», і у списку бажаючих з’явилося прізвище Павла.
На канікулах Павло приїздив додому, в рідний Узин. За три-чотири короткі післявоєнні роки життя в Узині увійшло у звичну колію. Павло згадував, як разом з меншим братом і сестрою нещодавно збирав колоски, а на макуху дивився, як на смаколик. Тепер вдома його зустрічали варениками з вишньою, сметаною та коржами з маком.
Весною 1951 року Павло закінчив аероклуб і захистив диплом у технікумі. Дипломний проект захопив Павла. Йому потрібно було розробити проект, за яким дві будівлі технікуму, що стояли поруч слід було об’єднати під одним фасадом й перепланувати всередині. Після закінчення технікуму та аероклубу, Павла запросили до авіаційного училища, чому він дуже зрадів. Олекса Компанієць вчився заочно у Київській консерваторії і згодом став відомим співаком.
У Сталінградському авіаучилищі Павло вивчав спочатку тільки теорію, але опанував її із задоволенням, зважаючи також на те, що захоплення авіаційною теорією було також підкріплене захопленням дівчиною на ім’я Марина. Вона також мріяла про небо з дитинства, закінчила аероклуб і залишилась в ньому пілотом-інструктором. Мала чудовий голос, щоправда репертуар її був дещо інакший: співала руські пісні та частушки.
Теорію вивчили, а літати так і не почали. Павла було направлено на Далекий Схід. Було сумно, тому що потрібно було розлучатись з училищем, з Мариною. На Далекому Сході почали літати, спочатку на простому «ЯК-18». З курсів він вийшов підготовленим льотчиком-винищувачем.
Потім чотири роки провів на Півночі. Приїхав туди разом з чотирма однокурсниками. Різні за характером, але об’єднанні спільним захопленням – вони стали справжніми друзями.
Павло поїхав у відпустку, а повернувся вже з Мариною. Вони одружились. Друзям повідомили цю новину телеграмою, а повернувшись до гарнізону, нікого не виявили, ні душі. Замість цього на стіні ватман з вітальним написом: «Віднині це ваше помешкання. Вітаємо подружжя Поповичів, бажаємо обом високого неба і взвод діток. Ваші друзі». Вони оглянули помешкання, воно було чудово умебльовано як на тодішні умови. На тумбочці – радіола «Урал-54», біля нікельованого ліжка – туркменський килимок, на підлозі – доріжка, на столі – парфумерне приладдя. Марина побула місяць, а потім повернулась до аероклубу, проводити заняття. Згодом їм дали квартиру.
Павлу подобалось служити на Півночі, але він почав турбуватись про дружину. Вона також льотчиця і сумує вдома без польотів, тужить за небом. В містечку, де вони жили ні на чому було літати – не було спортивних літаків, не було аероклубу. Командир частини Павла був допитливою людиною та далекоглядною. Звідкись дізнався, що його дружина – льотчиця і що її душа поривається в небо. Він порадив переїжджати до більшого міста. Незабаром вони так і зробили. Марина повеселішала, влаштувалась льотчиком-інструктором до аероклубу.
Павло потрапив під керівництво полковника Бориса Васильовича Масленнікова. Цікаво відбулося знайомство Павла з Масленніковим. Він зустрів його на аеродромі з якимось лейтенантом. Масленніков говорив непоспіхом, рівно. Лейтенанту він сказав:
–Щось маєте якийсь небадьорий вигляд, ви не відпочивали, чи що?
–Трішки відпочивав
–Трішки – це відпочинок. Усуваю вас з польоту.
Лейтенант знітився, усунення з польотів для нього – велике покарання. Павло поставив себе на його місце і подумав, що напевно б зажурився від самотності. Он як виявляється, карає Масленніков: не робить догану, а людина мучиться. Павла він зустрів привітно, з повагою.
Квартиру сім’ї Попович дали через місяць.
Над селом розпочався повітряний бій. Один радянський літак полетів донизу і врізався у будинок. Він не загорівся, тому почали сходитися люди. У селі залишилися самі старі, жінки та діти, тож сусіди попросили взяти на себе керівництво над усуненням цієї проблеми батька Павла. Він почав керування. Хвіст літака відламали та витягли мертвого стрілка. Льотчика притиснув мотор, тому до нього було важко дістатись. Батько Павла зайшов у дім, а з ним іще кілька людей, і раптом стався страшний вибух. Немає ні будинку, ні літака – все рознесло дощенту. Вибухом батька викинуло на вулицю, від чого він отримав дуже серйозні опіки. За старшого в сім’ї залишився Павло. Разом із старими він косив, орав, прибирав хліб. Старшу сестру Павла Марію фашисти вивезли до Німеччини на каторгу, що стало великим ударом для родини.
Павло з теплотою згадував маму. Її характер можна було описати одним словом – доброта. Вона без жалю віддавала останнє. Раділа, коли могла допомогти людям. Батько потім питає: «Де мої чоботи?» «Так вони вже зношені», – виправдовується мати. Тоді батьку все зрозуміло, але він не сердиться. Тільки с посмішкою каже: «Безнадійна ти, мати».
Згодом поновились заняття у школі, яка тепер розміщувалась у переобладнаній квартирі. Учні самі робили меблі, а згодом почали вчитись. Писати було ні на чому, тому використовували всіляке паперове сміття: бухгалтерські бланки, квитанції, клаптики шпалер, газет. Сиділи впритул, як оселедці.
Незабаром і в сім’ю прийшло щастя: з Німеччини повернулася сестричка. Жилося їх сім’ї, як і іншим, не легко. Хліба мало, та й з одягом сутужно, тож Павло вирішив піти працювати вагарем на цукровий завод. Працював у нічну зміну, а в день ходив до школи. Дуже виснажувався. І тягнув доти, аж поки до Узина з Білої Церкви не приїхав його друг Олекса Компанієць. Він побачив виснаженого Павла і запропонував йому разом із ним поїхати до ремісничого училища, де той навчався. У кучерявій голові Олекси народжувались найдивовижніші ідеї. Павло погодився.
Училище та семирічку закінчив в один рік, але хотів продовжувати навчатись. Друг дізнався, що відкрито набір до індустріального технікуму в Магнітогорську. До Магнітогорська добиралися манівцями – через Вороніж. І хоча у хлопців було багато вільного часу, вони могли робити все, що заманеться, їм дуже швидко наскучило нудьгування, а ще гнітило безгрошів’я. Один сусід, добра душа, запросив їх до столу. Висловлюючи вдячність, Олекса дістав гітару і вирішив заспівати «Карі очі», Павло підхопив і у них вийшов дуже ладний дует. Всю дорогу їх запрошували то до одного купе, то до іншого, пригощали всілякими смаколиками.
Приїхавши до Магнітогорська, з’ясували, що заняття вже почались і місця закриті, але дякуючи небайдужості адміністрації, їх все ж взяли до технікуму. Здавалося все, що було втрачено, зім’ято в роки війни, все, що не було заспівано, промовлено, зараз розквітнуло буйно, яскраво, жваво, з молодецькою силою. Це були найкращі, світлі роки його юнацтва.
Одного разу, це було на четвертому курсі технікуму, після комсомольських зборів надали слово льотчику. Наступного дня було вивішено оголошення: «Хто до аероклубу?», і у списку бажаючих з’явилося прізвище Павла.
На канікулах Павло приїздив додому, в рідний Узин. За три-чотири короткі післявоєнні роки життя в Узині увійшло у звичну колію. Павло згадував, як разом з меншим братом і сестрою нещодавно збирав колоски, а на макуху дивився, як на смаколик. Тепер вдома його зустрічали варениками з вишньою, сметаною та коржами з маком.
Весною 1951 року Павло закінчив аероклуб і захистив диплом у технікумі. Дипломний проект захопив Павла. Йому потрібно було розробити проект, за яким дві будівлі технікуму, що стояли поруч слід було об’єднати під одним фасадом й перепланувати всередині. Після закінчення технікуму та аероклубу, Павла запросили до авіаційного училища, чому він дуже зрадів. Олекса Компанієць вчився заочно у Київській консерваторії і згодом став відомим співаком.
У Сталінградському авіаучилищі Павло вивчав спочатку тільки теорію, але опанував її із задоволенням, зважаючи також на те, що захоплення авіаційною теорією було також підкріплене захопленням дівчиною на ім’я Марина. Вона також мріяла про небо з дитинства, закінчила аероклуб і залишилась в ньому пілотом-інструктором. Мала чудовий голос, щоправда репертуар її був дещо інакший: співала руські пісні та частушки.
Теорію вивчили, а літати так і не почали. Павла було направлено на Далекий Схід. Було сумно, тому що потрібно було розлучатись з училищем, з Мариною. На Далекому Сході почали літати, спочатку на простому «ЯК-18». З курсів він вийшов підготовленим льотчиком-винищувачем.
Потім чотири роки провів на Півночі. Приїхав туди разом з чотирма однокурсниками. Різні за характером, але об’єднанні спільним захопленням – вони стали справжніми друзями.Павло поїхав у відпустку, а повернувся вже з Мариною. Вони одружились. Друзям повідомили цю новину телеграмою, а повернувшись до гарнізону, нікого не виявили, ні душі. Замість цього на стіні ватман з вітальним написом: «Віднині це ваше помешкання. Вітаємо подружжя Поповичів, бажаємо обом високого неба і взвод діток. Ваші друзі». Вони оглянули помешкання, воно було чудово умебльовано як на тодішні умови. На тумбочці – радіола «Урал-54», біля нікельованого ліжка – туркменський килимок, на підлозі – доріжка, на столі – парфумерне приладдя. Марина побула місяць, а потім повернулась до аероклубу, проводити заняття. Згодом їм дали квартиру.
Павлу подобалось служити на Півночі, але він почав турбуватись про дружину. Вона також льотчиця і сумує вдома без польотів, тужить за небом. В містечку, де вони жили ні на чому було літати – не було спортивних літаків, не було аероклубу. Командир частини Павла був допитливою людиною та далекоглядною. Звідкись дізнався, що його дружина – льотчиця і що її душа поривається в небо. Він порадив переїжджати до більшого міста. Незабаром вони так і зробили. Марина повеселішала, влаштувалась льотчиком-інструктором до аероклубу.
Павло потрапив під керівництво полковника Бориса Васильовича Масленнікова. Цікаво відбулося знайомство Павла з Масленніковим. Він зустрів його на аеродромі з якимось лейтенантом. Масленніков говорив непоспіхом, рівно. Лейтенанту він сказав:
–Щось маєте якийсь небадьорий вигляд, ви не відпочивали, чи що?
–Трішки відпочивав
–Трішки – це відпочинок. Усуваю вас з польоту.
Лейтенант знітився, усунення з польотів для нього – велике покарання. Павло поставив себе на його місце і подумав, що напевно б зажурився від самотності. Он як виявляється, карає Масленніков: не робить догану, а людина мучиться. Павла він зустрів привітно, з повагою.
Квартиру сім’ї Попович дали через місяць.
Назад
