Аггтелеські печери в Угорщині зареєстровані в ЮНЕСКО як один з п’яти найунікальніших комплексів у світі. Усього їх - 700. Частина з них у Словенії, 262 печери – не території Угорщини... Казковим водоспадом застиг велетенських сталагміт. Печера «Раковиці» славиться чудернацькими висячими наростами (сталактитами). А вихід до печери «Барадла» нагадує величну залу, підперту сталагміто-сталактитовими колонами.

     «Багате озеро» - так перекладається тюркомовне «Байкал» по-українськи. Але унікальне для природи всієї планети водоймище, що виникло приблизно 20-25 мільйонів років тому, має всі риси океану. Глибина до 1470 метрів, наявність припливів та відпливів, значні величини магнітних аномалій, тектонічне розширення котловини (2 см на рік), величезна маса води.
     Найбільше за обсягом прісної води озеро живлять понад 300 рік та річечок, Але половина притоку надходить від Селенги, довжина якої сягає 1024 км.
     Унікальна вода й довкілля Байкалу зумовлюють існування сотень рідкісних видів флори та фауни.

     Особливо багатий тваринний світ в’єтнамського заповідника на змій. Із 2700 видів цих хижих плазунів, що населяють нашу планету, 108 припадає на Там Део. Неповторне багатство національного парку-заповідника Там Део пояснюється збігом сприятливих кліматичних умов та його рельєфом. Тут невисокі гори, тропічні ліси і багато вологи. Цей район, з огляду на його планетарну наукову цінність, не бомбили навіть під час америко-в’єтнамської війни.

     Борщівщина (регіон на півдні Тернопільської області) – один із найбільших у світі «печерних» районів. Багато мільйонів років тому територію теперішнього Поділля вкривало Сарматське море. Із часом море відступило, але вода, що циркулювала в гіпсових в гіпсових товщах, утворила підземні порожнини у вигляді каналів, галерей, гротів. Карстові печери Борщівського району оригінальні за будовою. Галерей, що трапляються в них, розмаїті за формою та наповненням.
     Найбільша не тільки в районі, а й у цілій Європі – печера Оптимістична. Класичні сталактити і сталагміти тут не зустрінеш. Набагато легше натрапити тут на скупчення кристалів, які при попаданні на них променів світла дивовижно мерехтять. В оточенні кристалічних вогників створюється навіть не святкова, а просто казкова атмосфера.
     Трохи північніше розташована печера Озерна. Крізь вертикальний вхід на дні великої карстової лійки, завглибшки 18 метрів, відкривається понад ніж 130-кілометровий лабіринт Голубих Озер.
     Кришталева печера постійно відкрита для відвідувачів. Завдяки більш-менш зручному під’їзду, а також обладнаним та електрифікованим маршрутам усередині, печера є найдоступнішою серед усіх інших на Тернопільщині і, напевно, найбільше зацікавить любителів «цивілізованого» туризму.
     Фізична підготовка та бойовий дух обов’язково стануть у пригоді, коли вирішите відвідати ще одну з печер Тернопілля – Млинки. Це зовсім не означає, що вам потрібно бути супертренерованим атлетом, проте, як мінімум, треба позбутися клаустрофобії та декількох зайвих кілограмів.
     Печери Тернопілля вважаються надзвичайно цінними пам’ятками природи.

     Таври є унікальною пам’яткою природи та геологічного минулого, подібного їм немає у всій Європі. Вони формувалися 15-20 млн. років тому в прибережних водах теплого Галіційського (Сарматського) моря на місці нинішніх Українських Карпат. Уздовж східного його берега тягнувся водоростевий бар’єрний риф 170 км завдовжки, складений рештками морських організмів із вапняковим скелетом: літотамнієвих водоростей, моховаток, молюсків, серпул – які спочатку були перекриті осадовими відкладами, а пізніше розмиті переважно водною ерозією. Так утворилося вузьке горбисте пасмо (південно-західний схил якого крутий, а північно-східний – пологий).
     Орографічно у Тавровому пасмі виділяються головний кряж, утворений ланцюсятками різновидів вапняків з рештками різноманітних морських організмів. Потужні вапняки сприятливо впливають на розвиток різних форм карстового рельєфу – від дрібних ямок і рівчаків до великих печер, лійок, колодязів, які поглинають воду (печера «Звенигородська»).

     Бар’єрний риф в Австралії – це найбільший у світі кораловий риф. Він простягається на 2300 км уздовж північно-східного узбережжя Австралії і складається приблизно з 3 тис. не зв’язаних між собою коралових рифів та понад 900 островів. Тут живе 1500 видів риб і 400 видів коралів... Це, по суті, одна з найстародавніших і найважливіших морських екосистем на планеті, а також найбільша жива структура на Землі. Великий Бар’єрний риф може загинути упродовж найближчих десятиліть. Це трапиться через підвищення рівня вуглекислого газу в атмосфері. Внаслідок загибелі рифу постраждає 100 млн. людей 1 1 млн. тварин.

     Антарктида – 14 мільонів квадратних кілометрів пустельних гір та льодовиків. В її крижаному панцирі – 68 відсотків прісної води всієї планети. Антарктида – незаймана, стерильна твердь. І - так само незаймана, неперевершена краса. Це унікальна лабораторія. Її використовують дослідники з багатьох країн. Водночас Антарктида – це загадка, і буде такою ще багато років.

     Низькі Татри – дивовижна природна перлина Словакії. Живописні гірські пейзажі, цілюще повітря, розмаїття флори і фауни приваблює. Невдивовижу побачити тут над гірським потічком ведмежу сімейку, зустріти на лісовій галявині граціозну рись чи мирне оленяче стадо.

     Алтайський заповідник на півдні Західного Сибіру є однією з наймальовничіших і найбільших природних зон Азіатського материка.
     Займаючи майже 900 квадратних кілометрів, він зустрічає мандрівника загадковою тайгою, горами під сніговими шапками, кришталево прозорими ріками й озерами.
     Чи не найбільша казка заповідника – Телецьке озеро. Це північні ворота алтайського заповідника. У Телецьке озеро впадає понад 70 рік, а витікає лише одна – Бія. Заповідник – це частина Гірського Алтаю, який тягнеться на південь аж до Китаю, Монголії. Головну частину Алтайського заповідника складають гірські пасма: Абаканське, Корбу, Шапшальське. Декілька менших – у басейні рік Чулишман, найбільшого притоку Телецького озера. Між іншим, глибина останнього у низці гірських озер світу значна – до 325 метрів. Через те його води, коли дивитися зверху, темні й холоднючі навіть у розпалі спекотного алтайського літа.

     Це – одне з найвідоміших печерних міст, розміщене поблизу Бахчисарая. Стара назва – Кирк-Ор (сорок укріплень). На ранньому етапі існування міста його населення становили алани, які під впливом Візантії прийняли християнство. З VІ ст. тут заснована візантійська фортеця. Наприкінці ХІІІ ст. – захоплена татарами. З V ст. стає укріпленою резиденцією кримських ханів. Пізніше фортеця слугувала в’язницею для шляхетних бранців.
     Серед архітектурних пам’ятників, що збереглися, слід відзначити оборонну стіну Х ст., яка будувалася з трьох шарів. Зберігся мавзолей XV ст., у якому міститься гробниця дочки хана Тохтамиша Данини-ханум, а також руїни мечеті й дві кенафи. Підземна частина представлена значною кількістю старих печер, а також приміщеннями господарчого призначення.

     Місто фортеця розміщене на вершині столової гори Баба-Дат (Батьківська гора), що здіймається на 580 м над поверхнею моря та на 200 м над навколишніми долинами.
     Сама природа створила мис Теклі-Бурун у вигляді бастіону. Людям залишилось тільки відокремити цей вузький, обмежений прірвами стрімчак оборонною стіною завдовжки 102 м, а завтовшки 2б8 м. По периметру мису тягнуться численні підземні споруди, більшість яких використовували як військові каземати, вигідно розташовані для захисту від супротивника.
     На кам’янистій поверхні мису видно велику кількість вироблених у скелях споруд для збирання води, віджимання винограду, а також склепів і каплиць. Цікавою гірничою виробкою є споруджена у вапнякових породах вертикальна шахта глибиною 23б6 м, яка поєднувала водоносну щілину та природний грот-накопичувач. Привертає увагу печерна церква Мангупа. Природний грот перед храмом використовували як двір, навпроти розміщувалися споруджені в скелі келії ченців і настоятеля.
     До найбільших наземних споруд Мангупа належать цитадель, храм на честь св. св. Костянтина й Олени, а також палац останніх володарів князівства Феодоро. На жаль, збереглися тільки невеликі рештки колись величних будівель.

     Місто розташоване на плато столової гори завдовжки 1000 м і завширшки до 170 м. Висота над рівнем моря – 400 м. місто забудоване у шостому столітті як міцна військова фортеця, а також центр торгівлі, ремесел і сільського господарства.
     Головний хід у цитадель пролягав звивистою дорогою, прорубаною в скельному масиві, яка робила кілька поворотів уздовж комплексу печерних казематів. Останні являли собою камери-бійниці, що підіймалися над дорогою й забезпечували військовий контроль. Біля головних воріт розміщений печерний храм склепистої форми, колони якого забезпечують функцію підтримання покрівлі. Поблизу головних воріт розміщені також печерні погребальні споруди.
     По периметру плато у вапняковому масиві були споруджені численні фортифікаційні камери, які доповнювалися на окремих ділянках фортечними стінами. Обік кожного фортифікаційного вузла розміщувались зернові ями, які також висічені в гірському масиві. Після руйнування укріплень хозарами зернові ями розширили й перетворили на камери для господарчих потреб. На північному краю плато був споруджений дозорчий комплекс, що об’єднував підземні та поверхневі споруди.
     Однією з найцікавіших пам’яток підземного будівництва є унікальна водозбірня, розміщена обік стіни східного обриву. У товщі скелі влаштовані круті сходи з шести маршів, кожен з яких закінчується майданчиком з прорубаним у скелі вікном. Дев’яносто п’ять вапняних східців ведуть до водонакопичувача – десятиметрової гірничої виробки, в яку з покрівля просочується вода.
     Місто мало кілька великих печерних храмів.

     Комплекс розміщений на вершині гори-останця висотою 535 м над рівнем моря. Найбільш збережені сліди перебування населення – комплекс печер (близько 250 камер), які відображують всю різноманітність типів, що трапляються в печерних містах Криму.

     Печери монастиря містяться на відрозі Внутрішньої гряди на висоті 450-510 м над рівнем моря. Їх датують XV-VIII ст. Скеля, де розміщені печери, подібна до носа величезного корабля, причому зверху вона порізана тріщинами, що створюють зображення хреста. У Качі-Кальонському гірському масиві підземні камери нагромаджуються навколо п’яти великих природних гротів. Частина печер розміщена безпосередньо в гротах, деякі з них, очевидно, слугували церквами. Поміж гротами розміщені групи печер кількістю від 30 до 50, які вирубані у прямовисному скельному масиві та розміщені в кілька ярусів. Усі вони поєднувались між собою терасами, лазами та сходами, які частково збереглись.
     Значна частина поверхні мису зайняти давнім цвинтарем. Велика кількість вирубаних у скелі давилень для винограду свідчить про виноградарську господарчу специфіку поселення.

     Один з найвідоміших печерних монастирів виник наприкінці VIII ст. поблизу Бахчисарая. Являє собою незахищене поселення, в якому підземна церква, житлові та господарчі печери доповнюються наземними будівлями монастиря. Широкі сходи, що пролягають від дороги, поступово заглиблюються в гірський масив і прямують на майданчик другого ярусу. Звідси вужчі сходи ведуть у головну Успенську церкву, споруджену в прямовисній скелі. Просторий світлий зал склепистої форми прикрашений колонами та розписами. У стінах прорубані вікна, з яких видно ущелину, де колись було грецьке поселення Маріамполь.
     У XV ст. Успенський монастир став центром православ’я Криму, резиденцією митрополита.
     Після переселення християн із Криму монатир спорожнів і був частково зруйнований. Його відносили у середині ХІХ ст. під час оборони Севастополя (1854-1855 рр.) в його печерах містилися палати шпиталю. Успенський монастир був ліквідований у 1921 році. Нині це пам’ятка історії й архітектури.

     Заповідник існує з 9 серпня 1979 року. Однак історія його створення налічує близько 70 років, а наукове вивчення природних особливостей гір Кара-Дагу – понад 200 років. Ще у 1783 р. німецький вчений К.Л. Габлітц уперше зробив науково-географічний опис природи Криму.
     1916 року академік О.О. Остроумов висловив думку про організацію на узбережжі Кара-Дагу морського заповідника.
     У березні 1947 року вулканічний комплекс Кара-Дагу було оголошено пам’яткою природи місцевого, а в серпні 1963 року – республіканського значення. Організація заповідної території закінчилась у 1983 році. Тоді ж було проведено лісовпорядкування і розпочато роботу над проектом організації території заповідника. Розміщений Карадазький заповідник на 36 км, а по прямій лінії – 15 км, на південний захід від Феодосії, між Отузькою і Коктебельською долинами, на березі Чорного моря. Площа заповідника – 2874,2 га, з них 809 припадає на кілометрову смугу вздовж берега – акваторію моря.
     Ефектний ландшафт заповідної зони вражає і звеличує, хвилює своєю незвичайністю. Адже по один бік, на північ, рівнина одноманітного і сухого, солонцюватого кримського степу, а по другий, на південь, грізна стихія і ніжна благодать моря. Незабутні враження закарбовуються в пам’яті від узбережжя: стрімчакові скелі висотою до 300 м, багато затишних і сонячних бухт, що пірнають в глибокі ущелини, прозора бірюзова вода, що хвилями полоще та перебирає золотавий пісок і відшліфовану гальку.
     Карадазькі вулкани – геологічний музей просто неба, унікальна колекція коштовних мінералів.

     Шацький національний природний парк створений 28 грудня 1983 року на території Шацького району Волинської області. Зараз його площа – 48977 га.
     У шацькому НПП зона регульованої рекреації становить 25% території. У цій зоні обладнано екологічні стежки, інформаційні та рекреаційні пункти. Згідно з природно-географічний районуванням України в межах Шацького парку представлені ландшафти лісових, лучно-болотних заплав та озерно-зандрових плоско-низових рівнин низинними осоковими болотами, дубово-сосновими і сосновими лісами. Найбільшим діамантом із всієї плеяди озер виблискує озеро Світязь із площею водного дзеркала 2750 га. Сам факт існування озера – своєрідний географічний парадокс: дно складене крейдовими породами, карстуються, а озеро залишається повноводним завдяки атмосферним опадам й артезіанським підземним водам. Озеро дуже чисте і прозоре. Завдяки унікальній здатності до самоочищення озеро Світязь разом з іншими озерами місцеве населення називає Святими.

     Уздовж сивовусого прабатька-Дніпра, нижче Канева, і якраз навпроти лівобережного села Келеберди, ген на п’ять кілометрів, високим, почленованим ярами та балками, правобережжям тягнеться Канівський природний заповідник. Він один із найдавніших в Україні, де протягом тисячоліть органічно поєднувалися історія народу (праслов’янського) та його землі. Унікальність рельєфу, неповторна краса ландшафтів, величезне біорозмаїття дивом збереглися у самому центрі густонаселеної України. Земля тут буквально всіяна археологічними пам’ятками ще з часів палеоліту.
     Важливою передумовою створення заповідника була потреба захисту Тарасової (Чернечої) гори від ерозійної руйнації шляхом вилучення із господарської діяльності навколишніх земель та збереження залишків лісової і степової рослинності. Через значну розчленованість рельєфу на території заповідника спостерігається велика різноманітність мікрокліматичних умов, ґрунтового і рослинного покривів та видового багатства фауни.
     Цікаво – метеорологи й астрономи відзначають особливу прозорість атмосфери та значну кількість грозових розрядів над Канівським горами.
     Канівський заповідник охоплює як основну так звану нагірну частину (1415 га) — покриті лісом яри та пагорби, названі широким загалом Канівськими горами (найвища абсолютна відмітка 255 м н. р. м.). До заповідника також входять два заплавні острови Дніпра — Круглик (92 га) і Шелестів (404 га), а також Зміїні острови (116 га) у Канівському водосховищі.
     Основною функцією заповідника є відновлення корінних дубових лісів.