І’мя Василя Стуса добре відоме за межами України, а до широкого загалу воно прийшло тільки на початку 90-х рр. ХХ ст. Він був справжнім поетом, а значить, патріотом, який любив свій народ і боровся проти сваволі влади.
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині в селі Рахнівка Гайсинського району . В 1939 р. на Семена Стуса, батька малого Василька – заведено справу за доносом, що надійшов до радянських каральних органів. Рятуючись від імовірного арешту, він зі старшою донькою перебрався до м. Сталіно (нині м. Донецьк), де почав працювати на одному з хімзаводів міста. За рік туди ж переїхали мама з братом Іваном. А Василь та на рік старша сестра Марія залишилися з бабусею. Дитинство майбутнього поета минуло в атмосфері добра і любові. Мати добре співала, знала безліч пісень і зуміла прищепити сину любов до рідного слова, до поезії.
Дуже важко визначити сьогодні, чи був би Стус великим поетом, аби доля не закинула батька Донбас, де навіть збереження батьківської мови прирікало на кпини та часткову ізоляцію. Але з усією впевненістю можна сказати, що початки незламності духу закладені саме цим вугільним краєм. Дитинство поета пройшло в досить таки великих нестатках, було сповнене працею та осяяне радощами творіння. Всупереч скрутному матеріальному становищу, батьки все ж дають Василеві достатньо добру та різнобічну освіту.
По закінченні школи, у 1954 р. Василь Стус робить спробу вступити на факультет журналістики Київського університету.
Проте там його навіть не допускають до вступних іспитів, тому що Василеві виповнилося лише 16 років. У цьому ж році майбутній поет здає документи на історично-філологічний факультет Сталінського педінституту. Це був перший рік, коли навчання в інституті провадилося за університетськими програмами, і ще не встигли сформувати програму до нового історико-філологічного факультету, то студентам довелося долати певний курс як для істориків, так і для філологів. Як згадують одногрупники поета, більшості ці навантаження давалися непросто, Василь же лише радів їм.
Поетичний доробок цього часу ще не такий вагомий, але ставлення до написаного вже достатньо дбайливе. Закінчивши з червоним дипломом інститут, Василь Стус їде працювати вчителем української мови та літератури в с. Таужню Кіровоградської області. У 1959 року поет дебютує в «Літературній газеті» невеликою добіркою віршів, передмову до якої написав сам Андрій Малишко. Добірка вийшла наприкінці листопада, коли поет вже служив у війську, крім усього іншого, вона стала ще й тому, що в ній було надруковано вірш «Порив»:
Не одлюби свою тривогу ранню, -
той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір’ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Відслуживши в армії, учителював у м. Горлівці на Донбасі, був літредактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки Стус називав «часом поезії»; він захоплювався світовою поезією, передусім творчістю Рильського, Пастернака, Гете, Толстого, Камю, чимало писав сам.
У 1963 р. Василя Стуса зараховано до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР в Києві. У цей час з’являються перші журнальні публікації віршів, критичні нариси про творчість молодих поетів у журналі «Дніпро», зокрема «На поетичному турнірі» (1964), «Най будем щирі» (1964), «Молодий Гете» (1965).
Василь Стус належав до так званих шестидесятників – опозиційно настроєної до тогочасної влади, до існуючих порядків молодої інтелігенції.
1965 р. Стуса було відраховано з аспірантури за активну підтримку виступу Івана Дзюби та В’ячеслава Чорновола проти серпневих арештів у середовищі української інтелігенції. У тому ж році заарештували поета і критика Івана Світличного, і Василь Стус пише вірш «Не можу я без посмішки Івана», у якому неначе передчував свою долю, розуміючи, що й на нього є десь велике досьє:
Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить.
Почались поневіряння у пошуках заробітку: був робітником будівельної бригади, кочегаром; півроку працював у історичному архиві, пізніше – інженером з технічної інформації. У цей час пише гострі політичні вірші, які згодом стануть матеріалами його кримінальної справи, але у друк не проривалось нічого крім кілька перекладів з Гете та Гарсіа Лорки під псевдонімом Василь Петрик.
1965 р. безробітній Василь Стус одружується з людиною, яка прийняла на свої плечі весь тягар його бурлацького життя - Валентиною Попелюх. У листопаді 1966р. народився син Дмитро.
Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, затискування свободи думки. Відомі його листи до ЦК КПУ, КДБ, Верховної ради УРСР (1970), де пристрасно доводить згубність політики придушення демократії і гласності.
Відчувається неминучість арешту. 1970 - 1971рр. - роки інтенсивної праці. Робота над перекладом Гете, Рільке, завершення статі «Феномен доби», про творчість Павла Тичини, закінчена і надрукована для вузького кола друзів збірка поезій «Веселий цвинтар».
У 1972 р. поет був заарештований разом з іншими українськими правозахисниками – Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та іншими. Причиною арешта були обвинувачення у виготовленні та розповсюдженні антирадянських документів.
Стуса засудили до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму і трьох років заслання. Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання – у Магаданській області. Умови були жахливі: виснажлива праця, мізерна табірна пайка, морози до 50-ти градусів, знущання кадебістських начальників. Але В. Стус і в тих умовах не зігнувся: захищав своїх товаришів-політв’язнів, відстоював власну гідність, оголошував голодовки. За це його багато разів кидали до штрафного ізолятора, позбавляли побачень, забороняли листування. Наприкінці 1975 р. у Стуса стався прорив виразки шлунка, внутрішній крововилив. Він, непритомний, стікав кров’ю, але до нього викликали не лікаря, а конвой, щоб відвести до лікарні. Не легше було і на засланні на Колимі, де поетові довелося працювати на золотодобувному руднику. Про умови праці дізнаємося зі спогадів самого Василя Стуса: «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить близько 50 кілограмів. Коли бурять «вікна», доводиться лопатити. Респіратор за півгодини стає непридатний: він стає мокрим і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу - немає сухого рубчика-вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт-переслідують кожного шахтаря. А ще вібрація і силікоз».
Але і в таких нелюдських умовах В. Стус продовжував творити, вивчав французьську та англійську мови, роздумував над минулим, сучасним і майбутнім України.
1979 р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його заарештували вдруге і засудили до 15 років позбавлення волі (10 років таборів та 5 років заслання). У таборі В. Стус знову не кориться владі, виступає проти свавілля табірної адміністрації, за що його карали карцерами і штрафними ізоляторами. Режим останніх років був нестерпним: позбавлення побачень, задавнена хвороба шлунка, недоїдання, відсутність медичної допомоги та головне – не мав змоги передати на волю жодного поетичного рядка. Листи з віршами конфісковувались, все написане в таборі відбирали. У стані крайнього нервового виснаження Стус помер під час голодівки в карцері в ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. Поховали його у безіменній могилі на табірному цвинтарі. Через 4 роки він був повністю реабілітований «за відсутністю складу злочину».19 листопада 1989 р. відбулося перепоховання його праху у Києві на Байковому цвинтарі у Києві. У 1990 р. могилу Василя Стуса було спалено, а вже влітку цього ж року перші вулиці міст і сіл почали носити його і’мя.
Як добре те, що смерті не боюсь
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюсь
В передчутті недовідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерть із рідним краєм поріднюсь..
Час творчості
Поети-шістдесятники Ліна Костенко
Поети-шістдесятники Борис Олійник
Поети-шістдесятники Василь Симоненко