Рід Квіток був здавна відомий на Слобожанщині. Предки його обіймали високі старшинські посади в українських козацьких полках Слобожанщини. Із історії Слобідської України відомо, що харківський полковий суддя Семен Опанасович Квітка будував укріплення проти татар, син же його, Григорій Семенович, прадід письменника, був полковником Ізюмського козацького полку, брав участь у персидському і кримському походах, а в 1733-1734 рр. очолив слобідських козаків у польському поході. Батько служив харківським городничим, перебував у дружніх стосунках з кошовим отаманом Чорноморського козацького війська А.А.Головатим. Частим і шанованим гостем у родині Квіток був український філософ і письменник Григорій Сковорода, який мав звичку відвідувати лише близьких за переконанням людей. Як згадував Григорій Квітка, він із старшим братом та сестрами вивчали напам’ять твори Григорія Сковороди й виконували їх під час різних урочистостей. Мати письменника, Марія Василівна, походила з багатого на Слобожанщині роду Шидловських. На свій час вона була дуже освіченою жінкою і стріляла влучніше від чоловіків. Пізніше вона вдалася до молитовності і під старість зажадала побудувати церкву у своєму будинку.
      Маєток Федора Івановича Квітки розташувався на Основі серед соснового гаю. Двері будинку постійно були відкриті для гостей, тому хазяїна його за гостинність і привітність називали «хлібосолом».
      Про заснування селища Основа в свій час сам Квітка висунув цікаву версію (але, невідомо, чи було це сімейною легендою, чи це вигадав він сам). Наче селище Основа (там й сам Харків) було засновано його предком Андрієм Квіткою – сином московського боярина, який втік за кордон і помер там у в’язниці. Потрапив туди за вбивство знатного німця, який нечемно відізвався про Росію та росіян. Його сина Андрія взяв під опіку польський пан. Панська дочка прозвала хлопця за красу Квіткою, і це прізвисько залишилось за ним в якості прізвища. З часом між молодими людьми виникли почуття, вони побралися і втекли з Польщі. Подружжя оселилося на Основі, куди Андрій став заохочувати нових поселенців із Задніпров’я. Подорожуючи, він натрапив на холм, який згодом назвали «Университетской горкой». Ця місцевість так сподобалась йому, що він вирішив заснувати тут місто. І недарма згодом літературним псевдонімом Григорія стала назва рідної оселі – Основи.
      З Харковом пов’язане життя першого українського прозаїка Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка, розвиткові цього міста віддав він всю свою невсипущу енергію, уміння, розум і талант.
      Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко народився 29(18) листопада 1778 року в селі Основа, нинішній околиці Харкова. Народився він у багатій родині, де був повен достаток, але з дитинства був пригнічений страшною недугою. Внаслідок тяжкої хвороби, він втратив зір.
      Лише на шостому році Гриць прозрів. Це сталося за таких обставин, які поглибили його релігійність і породили ще одну легенду.
      Хлопчик поїхав з матір’ю в Куряж поклонитися відомій на всю Слобожанщину іконі Озерянської богоматері, про яку йшла слава, як про чудотворну. Того пам’ятного дня Гриць несподівано відчув, що з очей спадає поволока. Туман поволі розвіявся, погляд ковзнув по оздобленій золотом іконі, з якої непорушно дивилися холодні кришталеві очі.
      Грицеві стало моторошно: а раптом це видиво зникне і знову все поглине темрява. Він боязко сіпнув матір за рукав і прошепотів:
      - Мамо, хто це?
      - Де сину? Про кого ти?
      - Хто це? Хто це? – залепетав хлопчик, показуючи на ікону.
      - Пресвята богородиця…А ти що, бачиш? – сплеснула руками. Прозрів! Прозрів!
      Мати впала на коліна і в нестямі простягла руки до ікони:
      - Воістину чудотворна, воістину!
      В перші дні після прозріння від напливу вражень він і слова вимовити не міг, але поволі звикав до нового життя, для якого вже ніч і день мали свою визначену межу.
      Початкову освіту, за звичаєм, хлопчик дістав дома, пізніше дядько забрав його до себе в курязьку монастирську школу. Там найменше дбали про науку і стежили лише за щоденним відвідуванням церковних богослужінь.
      В грудні 1793 року Григорія Федоровича Квітку віддали на військову службу вахмістром в лейб-гвардії кінний полк. Та вже через рік він вийшов у відставку і вступив у департамент герольдії, де числився до 1796 року. Після того Григорій Федорович служив ще ротмістром у Сіверському карабінерському та Харківському кірасирському полках. Однак військова служба ніскільки не вабила до себе Квітку, чин же капітана він одержав лише завдяки своєму дворянському походженню.
      4 травня 1804 року Квітка раптом всупереч бажанню батьків подав заяву до Старо-Харківського Преображенського монастиря з проханням постригти його в ченці.
      Стояв сірий дощовий день наприкінці березня. На широкому подвір’ї Старо-Харківського монастиря було порожньо і незатишно. Коли-не-коли промайне зігнута постать у чорній рясі.
      Раптом з вікон однієї келії полилася така недоречна тут ніжна й тужна мелодія. Це грав на флейті двадцятишестирічний послушник Григорій, син багатого і впливового дворянина з козацької старшини Федора Івановича Квітки, якому належало село Основа. Всі знали, що з дозволу настоятеля в келії послушника є ще й піаніно та багато книжок. Але ж як опинився тут молодий чоловік?
      Цьому було декілька причин. Родина Квіток була дуже набожною, і хлопчикові з перших років життя наполегливо вселяли віру в усемогутність Бога. А до того ж в юнацькі роки він закохався в багату шляхтянку, але вона знехтувала його почуттям, що викликало важкі переживання, прагнення сховатися десь від цього безжального світу зі своїм горем.
      Пробувши в монастирі десять місяців, Григорій переконався, що далеко не всі ченці вели богобоязливий спосіб життя. Чимало було й таких, що пиячили, любили всмак попоїсти, писали один на одного доноси. До того ж веселий і жвавий Григорій важко переносив монастирську нуду. В нього поволі визрівав намір залишити монастир.
      Справу пришвидшила одна пригода. Якось він поїхав у Харків продавати діжки, зроблені монастирськими ченцями-бондарями. У дощову погоду міські вулиці перетворилися на річки, а площі – на болота. Перед базаром його віз потрапив у таке багно, що сильні воли не змогли його витягти. Григорій намагався підважити віз плечем, але це не допомогло. А тут діти почали кричати:
      - Квітка застряв! Квітка застряв!
      Григорій вибрався із баюри і, залишивши підводу, пішов додому в Основу. У квітні 1805 року він подав заяву з проханням відпустити його. Свою заяву він передав через родича і навіть не з’явився в консисторію для одержання відставки – монастир його більше не приваблював. Той факт, що Григорій Федорович з першого ж дня привіз в монастирську келію фортепіано і флейту, продовжуючи компонувати музику, переконливо доводить, що він йшов до монастиря аж ніяк не з метою зречення від світу. Протягом цих же десяти місяців побував він на урочистому відкритті Харківського університету.
      Після відкриття університету помітно пожвавішало громадсько-культурне життя міста. Почали організовуватися літературні вечори, найцікавіші з них влаштовувалися у будинку дружини губернського прокурора Любовникової, де збиралися професори, студенти і всі ті, що тяжіли до науки і мистецтва. Тут почав з’являтися і майбутній письменник Квітка-Основ’яненко. Він розповідав українські гумористичні оповідання, грав на флейті, виконував на піаніно різні пісні власної композиції.
      Він склав слова і музику відомої пісні «Грицю, Грицю, до роботи» яку Метлинський у збірнику «Народные южноукраинские песни» помилково відніс до фольклору.
      Навесні 1808 року до Харкова завітала мандрівна трупа і, не сподіваючись того, знайшла прихильність у міських властей. Артисти швидко переобладнали балаган під театр, до них приєдналися аматори з чиновників, вибрали директора, який наглядав за пристойністю у виставах. Невдовзі до Харкова потяглися розсипані по всіх усюдах служителі Мельпомени.
      Чимало клопотів, пов’язаних з театром взяв на себе і Григорій. Слід було розмістити артистів, підготувати декорації, костюми. Його радувало те, що харків’яни знову дивитимуться вистави. Адже понад десять років вони позбавлені цієї приємності: в зв’язку зі смертю Катерини ІІ був оголошений тривалий траур, закрилися всі театри й видовища.
      1812 року Квітка організував постійний професійний театр у Харкові і перший час був його директором.
      Розуміння великої виховної сили театру примусило Квітку написати чимало п’єс російською та українською мовами, а під кінець свого творчого шляху розповісти про історію зародження театру в Харкові в окремій статті, що містить дуже важливі відомості для кожного, хто цікавиться історією театрального мистецтва на Україні.
      Проблема виховання людяності, високих моральних якостей в суспільстві хвилювала Квітку постійно, і він намагався розв’язати її багатьма лініями: розвитком театру, літератури, журналістики, відкриттям різних учбових закладів, шкіл. Григорій Федорович Квітка, слідом за Григорієм Сковородою вимагав виховувати молоде покоління відповідно до його природних здібностей.
      Своєчасно виявити ці задатки і спрямувати їх зможе в першу чергу мати, перший вихователь дитини. Але для цього, доводив Квітка, потрібні вищі учбові заклади, в яких жінки б мали змогу дістати освіту і потім свідомо виховувати в молодому поколінні любов до праці.
      В ті часи заперечувалася будь-яка здатність жінки до громадсько-корисної діяльності, тому на жіночу освіту дивилися як на зайву, нікому не потрібну річ. Квітці-Основ’яненкові належало пробити цю глуху рутинну стіну. Він організував «Товариство добродіяння», кошти якого використав для створення Інституту благородних дівчат. Та хоч йому вдалося зібрати чималу суму серед дворян і він сам вклав багато своїх грошей в цю справу, проте коштів не вистачало. Енергійний Квітка запросив кращих професорів міста, серед яких був і П.П.Гулак-Артемовський, для безплатного читання лекцій в інституті.
      За яку б справу не брався, Григорій Федорович виконував її сумлінно, захоплювався до самозабуття, не шкодував ні сил, ні часу. Нерідко, коли не вистачало коштів для придбання чогось важливого, докладав потрібні суми із своїх скромних достатків. А достатки були дуже невеликі.
      На початку 1814 року поховали батька.
      Першу ніч без батька, Григорій не заснув. Його обсіли думки, серце було сповнене туги й відчаю. Нелегко цю втрату пережила і мати Григорія. Адже у 17 років вона переступила поріг цього дому без батькового благословення, а отже, й без приданого. Та вона знехтувала повними скринями добра, бо знайшла найдорожчий скарб – любов Федора Квітки. Усе в цьому домі нагадувало їй п’ятдесят п’ять років, прожитих в злагоді й щасті.
      Коли помер батько, Григорій Федорович відмовився від своєї частки спадщини на користь старшого брата Андрія. Брати дуже любили один одного, старший завжди й у всьому підтримував молодшого, але погодився на такий розподіл батьківського спадку, бо велике багатство давало брату право займати посаду губернського предводителя дворянства. Ця посада зобов’язувала тримати численну челядь, влаштовувати велелюдні бенкети, різні прийоми, їздити в столицю й за кордон.
      Великі надії в справі боротьби з свавіллям проти кріпосників Квітка-Основ’яненко покладав на поширення художнього слова через журнали, книги, які могли доходити до найглухіших «ведмежих кутків» України і облагороджувати, як він думав, деспотичні душі поміщиків. Організаційний талант Квітки придався і для створення в Харкові журналу «Украинский вестник», який почав виходити з січня 1816 року .
      Ставши одним із засновників «Украинского вестника», Квітка-Основ’яненко продовжував займатися питанням освіти жінок, що йде в напрямі розвитку його просвітительських ідеалів.
      Однак Квітка не обмежувався турботами лише про жіночу освіту, він разом з іншими видавцями журналу, закликає поміщиків організовувати приходські школи для селянських дітей. На сторінках «Украинского вестника» висміюють поміщиків, які протестують проти навчання селянських дітей лише з страху, щоб вони не стали розумнішими за своїх панів. Квітка, як і його однодумці, і не збирався кривдити панів, він вірив у те, що освічений селянин працюватиме з більшою продуктивністю, отже, від цього лише виграють поміщики, і справа розв’яжеться для взаємного задоволення.
      У 1816-1817 роках «Украинский вестник» друкував нариси Квітки, що мали комічний характер – «Письма Фалалея Повинухина». В них автор відобразив випадки жорстокого ставлення поміщиків до кріпаків, некультурність провінційного дворянства, викривав нікчемність і паразитизм його існування.
      У 1817 році Квітку обирають предводителем повітового дворянства. Ці обов’язки дуже радували письменника, бо він збирався безпосередньо впливати на перевиховання дворян, хотів навчити їх гуманно ставитися до селян-кріпаків.
      І хоча йому було вже за сорок, життя ще тільки готувало його до заповнення найцікавіших сторінок літопису Квіток.
      Григорій тяжко переніс смерть батька. Минуло майже 5 років, а він почувався самотнім.
      «Як бути? З ким порадитися? Та й чи може хто допомогти!?
      Йому й справді було нелегко. Йому ішов уже сорок третій рік. А він один. І от врешті зважився на заручини. Та чи вірно зрозуміє його Ганна Григорівна, чи не буде шлюб обтяжливий для неї? Чи знайдуть вони спільну мову, адже ж він удвічі старший.
      Вперше вони зустрілися в Інституті шляхетних дівчат, де Ганна Григорівна була класною дамою. Познайомилися. І ось уже третій рік Ганна Григорівна в Харкові, куди її направили після закінчення Смольного інституту. Розумна, освічена, душевна. Не можна сказати, що красуня, але, як говориться, з краси не пити роси. Щире, відкрите обличчя свідчило про її душевну врівноваженість. Як і Григорій, вона була теж самотня. Адже інститутки росли відірвані від родин, оточені чужими людьми. Не було простору ні для почуттів, ні для думок. Сувора дисципліна Смольного інституту була добре відома: вихованкам заборонялося розмовляти навіть тоді, коли вони йшли в їдальню чи клас. Оскільки випускниць готували на гувернанток в знатні родини, то їх привчали до самотності.
      Ганна Григорівна, уроджена Вульф, була не з тих, для кого найголовніше – мода, розкіш, розваги. Їй було не до того: обов’язки класної дами забирали багато часу. Крім того, опинившись у незнайомому місті, далеко від батьків і подруг, вона жила, як у засланні.
      Саме тоді зустрілася з Григорієм. Спочатку він видався їй замкнутим, та згодом вона відчула в ньому людину щедрої душі. У 1821 році вони одружилися.
      Для Ганни Григорівни настали найщасливіші часи в її житті. І не гадала вона, що знайде свою долю у далекому Харкові.
      Спочатку думалося: одружаться – весільна подорож до рідного Петербурга, там і оселяться. Але Григорій на всі благання відповів спокійно й розсудливо.
      -Ти прожила в Петербурзі п’ять років і хочеш туди, а як же я зможу прожити без того, до чого звик за сорок? Спільно будуватимемо наше щастя тут.
      Посумувала Ганна Григорівна за Петербургом, за фонтанами, за білими ночами та й заспокоїлась. Бо над усе дбала про чоловіка, заради його щастя готова була пожертвувати всім.
      Залишивши інститут, вона повністю присвятила себе сім’ї. Постійно стежила за літературою, відбирала найцінніше, найцікавіше і все те вечорами перечитувала чоловікові: він цілі дні був на службі. Раділи появі кожного нового твору Пушкіна, зачитувалися Жуковським, Рилєєвим, Грибоєдовим; Григорій розповідав дружині про зустрічі зі Сковородою, Головатим, розважав її казками, грав на флейті, співав свої романси та народні пісні. Обоє відчували себе щасливими.
      Дружину він обожнював. Вони навчилися розуміти одне одного без зайвих слів, варто було схрестити погляди – і в очах кожен читав «так» чи «ні». Без благословення Ганни Григорівни він не брався за жодну справу і поступово обопільне «ми» почало владно витісняти давно осиротіле «я» - так життя з’єднувало дві долі в тугий нероздільний сплав.
      На десятому році одруження Квітки переїхали з Харкова на Основу.
      Ганна Григорівна привітно приймала в своїй господі письменників, акторів і всіх близьких Квітці людей. Вона була чулим, добрим другом для Квітки, разом з ним обговорювала задуми творів, була їх першим критиком, листувалася з видавцями, впорядковувала всі його справи.
      Вона добре знала іноземні мови, глибоко цікавилася літературою, особливо творами французьких письменників.
      Вразливий до критики, він іноді розгублювався, втрачав віру у свою працю, крім того і цензура часто не пропускала його творів і повертала їх авторові на переробку. Та щоразу дружина допомагала зібратися із силами і взятися за перо.
      У 1827 році Григорій Квітка-Основ’яненко пише п’єсу «Приезжий из столицы, или Суматора в уездном городе». Сюжет і персонажі цього твору дуже близькі до зображених М.Гоголем у комедії «Ревизор», написаній у 1837 році. Однак обидві п’єси створені кожним драматургом самостійно, а подібність їх пояснюється тим, що вони відтворили одну й ту ж суспільну дійсність.
      У 1830 році в Харкові одержали із столиці циркуляр «О заведении в губерниях публичных библиотек для чтения». Створений комітет попечителів, який очолив Андрій Квітка і до якого входили професор Байков, міський голова і Григорій Квітка, звернувся з листами до багатьох осіб, щоб пробудити в них інтерес до цієї справи.
      На осінь 1833 року зібрали 400 книг і 7 тисяч карбованців. Чимало томів і цінних рукописів подарував Каразін.
      Бібліотеку відкрили на початку грудня. Її попечителем став Григорій Квітка, а найбільшим його помічником і бібліотекарем Ізмаїл Срезневський.
      З 1832 року Квітка протягом дев’яти років був совісним суддею Харкова, а з 1840 р. очолював харківську палату карного суду.
      Довгі роки напруженої праці, важкі розчарування й переживання поволі, проте неухильно підточували здоров’я письменника.
      У середині липня 1843 року він тяжко захворів. Перші дні ще писав листи й деякі давно задумані твори, читав, потроху гуляв. Але дедалі все слабшав.
      Помер Григорій Квітка-Основ’яненко 20 серпня 1843 року у місті Харкові. Був похований на кладовищі на Холодній горі, пізніше прах і пам’ятник перенесено на міське кладовище по вулиці Пушкінській.